“У той момент я завмерла: жінки, що втрачають чоловіків у боях, хлопці, що повертаються зі Cходу, біженки з дітьми, які шукають прихистку, і місцеві жителі, які разом переживають це”



Щемкі історії українців зібралися в одну мить у черкаській маршрутці.

Зайшла в автобус, все як зазвичай. Хтось дивиться у вікно, кондуктор їсть пиріжок, жінка розмовляє по телефону. Раптом вона починає голосити і просто ридати, пасажири почали ніяковіти і здивовано обертатися.

– У вас щось трапилося? – запитала одна жінка.

– Щойно зателефонували: мій чоловік загинув у Попасній, він і ще четверо…

Сльози на очах з‘являються майже у всіх, хто їде в автобусі. Я запропонувала їй води, кондуктор дала заспокійливе, сивочолий пенсіонер підійшов і взяв жінку за руку, почав її гладити і трішки розминати. Вона в сльозах дзвонила близьким, повідомляючи цю трагічну новину.

– Ні, ні, помилки не може бути, там знайшли його документи, Володі більше немає…

В маршрутку заходить молодий хлопець у камуфляжі, кульгає, питає, де зупинка “Госпіталь” у пасажирки на сусідньому сидінні позаду мене.

– Ой, вибачте, я не знаю, я не місцева, сама нещодавно сюди приїхала з Харкова, – відповідає. – Ось теж у лікарню їду. Ви запитаєте краще у водія, вони тут все підкажуть, якщо їх запитаєш.

У той момент я завмерла: жінки, що втрачають чоловіків у боях, поранені хлопці, що повертаються зі сходу, переселенки з дітьми, які шукають безпечного місця, і місцеві жителі, які разом переживають цей біль та надають прихисток і допомогу – квінтесенція українського життя зібралась у жовтій черкаській маршрутці.

Овдовіла жінка вийшла на зупинці “Мир”, сіла на лавку і гірко й голосно плакала.

А на наступній зупинці в автобус зайшла ще одна жінка із заплаканими очима. Її великі сльози текли безупинно й тихо.